Тамара ПОЖАРОВА: Коли Сергійка не було, мені весь час чулося: мамо, я голодний!
19 липня 2013, Олена НЕСЕН, «КП»
За статистикою, один із восьмиста новонароджених з’являється на світ із
синдромом Дауна. Таким малюкам важче розвиватися і вчитися, та все ж
переважна більшість «сонячних» дітей може навчитися ходити, говорити,
самостійно їсти, одягатися, грати і дружити з однолітками, ходити до
школи і займатися спортом, словом, робити те, що вміють робити інші
діти. Яскравий приклад тому - герої нашої публікації Сергій та Мар’яна.
Сергійко у Тамари Пожарової дитина досить пізня - вона народила сина у
40. Фактично від народження жінка виховувала хлопчика сама. Каже, коли
дізналася про діагноз, навіть і в думках не було відмовитися від дитини.
Навпаки, перше, про що вона подумала, побачивши своє немовля: «Який же
він у мене гарний!». У той момент вона навіть не чула про синдром Дауна.
- Спочатку мені не приносили Сергійка годувати, і я не могла зрозуміти, у
чому ж справа. Потім все-таки принесли, і він мені відразу сподобався,
такий гарненький, а носик такий маленький у нього! Згодом лікар
покликала мене в коридор і повідомила, що у Сергія синдром Дауна. Тоді я
почула про таку хворобу вперше. Але у мене навіть і в думках не було
його віддавати. Хоча до цього підштовхувала психолог лікарні, говорила:
«Ви - молода жінка, віддайте дитину, навіщо він вам?» - згадує Тамара
Пожарова. – Та як таке взагалі можна зробити? Я не можу уявити своє
життя без Сергія. Коли його у мене не було, я не знала, навіщо живу,
адже двоє старших дітей вже були дорослі. Сергійка любить вся наша
сім’я. Його просто неможливо не любити. Він дуже хороший комунікабельний
хлопчик, до всіх іде обніматися, руки тиснути. Мені по господарству
дуже допомагає».
За своє життя жінка пережила багато чого. Розповідає, був час скрути і
безробіття, коли щоб заробити собі і синові на хліб, доводилося
продавати молоко або працювати прибиральницею. Але, на щастя, той час
минув. Зараз Тамара на пенсії. Каже, працювати вже не в змозі, та й за
Сергійком потрібен постійний догляд. Після того, як одного разу з ним
трапилася жахлива історія, сина не залишає на самоті.
- Це сталося майже 10 років тому. Сергійко тоді ще вчився у спецшколі і
добирався на навчання й додому самостійно. Але одного дня він просто не
повернувся назад. Його шукала і міліція, і телевізійні служби розшуку
дітей. Куди я тільки не дзвонила і не писала! І в Київ, і в Москву в
«Жди меня». Я й сама його шукала по місту, і до ворожок зверталася. Але
вони мені говорили тільки одне: син живий. Потім звернулася до
парапсихолога. Він сказав мені, що дитина знаходиться в годині їзди від
нашого міста. Так і було. Через три з половиною місяці пошуків Сергійка,
його місцезнаходження вичислила передача «Жди меня». Досі не зрозуміло,
яким чином він опинився у психлікарні в Смілі. Не зважаючи на те, що
при ньому був і щоденник, і моє посвідчення, медпрацівники нікому про
нього не повідомили. Коли я побачила Сергійка, моє серце ледве не
розірвалося! Він був худющий, весь жовтий, наляканий. Після того, що
сталося, синок не міг відійти два місяці. Він розповідав, як його били,
знущалися, не давали їсти. Досі плаче, коли згадує своє перебування в
цій лікарні. Моє материнське серце тоді відчувало, як він мучиться. Коли
Сергійка не було, мені весь час чулося: «Мамо, я голодний!». Виходить,
так і насправді було. Ось такі жахи ми пережили, - розповідає Тамара.
Та, на щастя, всі негаразди вже позаду. Сьогодні 24-річний Сергій –
успішний спортсмен і справжній чемпіон. Хлопець з гордістю показує більш
ніж десяток медалей, які він привіз зі змагань у Китаї та Італії.
Сергій захоплювався спортом з дитинства. Його мама згадує, як він
маленьким вправно сідав на «шпагат», робив гімнастичні трюки і багато
разів підтягувався на турніках. Така ж тяга до спорту завжди була і у
його найкращої подруги Мар’яни. Вони вже багато років разом ходять до
спортивної школи, отримують медалі на змаганнях. Дні народження
святкують теж разом.
- У нас є традиція ходити один до одного на дні народження. Ми, мами,
сидимо на кухні спілкуємося, а діти - окремо. Ми чекаємо, поки вони
наговоряться, разом потанцюють, пограють в улюблені ігри. Вони цих днів
народжень дуже чекають, готують подарунки один одному. Іноді ми водимо
їх на танці у дендропарк, намагаємося, щоб вони якомога більше
розважалися і спілкувалися. На дачу, буває, разом їздимо. Взагалі ми
буваємо всюди, куди нас тільки звуть, щоб частіше виводити дітей з дому,
- ділиться мама Мар’яни Тетяна (своє прізвище жінка попросила не
називати – Авт.).
Як тільки вона дізналася, що діткам із хворобою Дауна можна займатися
спортивною гімнастикою, віддала доньку на такі заняття. До цього Мар’яна
успішно займалася дзюдо, але новий вид спорту їй особливо припав до
душі. Незабаром вона взяла «золото» і «срібло» на параолімпійських іграх
в Китаї.
Окрім спорту, Мар’яна дуже любить вишивати, в’язати і плести бісером.
Рукоділлю вона навчилася у спеціалізованій школі №1. Її мама не шкодує,
що віддала доньку саме у спеціалізований навчальний заклад, тому що він
дає таким дітям набагато більше, ніж звичайні школи.
- Спочатку я, як нормальна мама, хотіла, щоб Мар’яна пішла в звичайну
школу. Але потім зрозуміла, що для моєї дитини навчання у
спеціалізованому закладі буде в кілька разів кращим, - каже Тетяна. -
Ось і віддала її в спецшколу, хоч завжди повторюю: у мене здорова
дитина. Я так говорила, і коли донька тільки народилася. Мені відразу
сказали, що дитина – хвора. Проте я сказала: «Вона здорова!» Мені завжди
хотілося і хочеться в це вірити.
